Микола Данилович Руденко (1920-2004)

М. Д. Руденко. 1959 р.
ЦДАМЛМ України, ф. 590, оп. 25, од. зб. 430, арк. 15.

Микола Данилович Руденко народився 19 грудня 1920 р. у с. Юр’ївка тодішнього Луганського повіту (сьогодні – смт. Юр’ївка Лутугінського р-ну Луганської обл.) у родині шахтаря. Дитинство майбутнього поета випробовувало його на стійкість – у ранньому віці вибух метану на шахті забрав у нього батька, а згодом, граючись із однолітками, він серйозно пошкодив своє ліве око, що призвело до часткового осліплення.  Втім, не зважаючи на такі труднощі, ще у дитячі роки Микола Данилович почав складати вірші. Їх друкували піонерські газети, а сам Руденко став переможцем загальноукраїнського конкурсу юних поетів, отримав стипендію і можливість вступу до вищого навчального закладу. Молодий поет обрав Київський державний університет, однак у ньому він зміг провчитися лише декілька місяців, оскільки був призваний до війська. На початку війни, в жовтні 1941 р., отримав важке поранення розривною кулею. Лікування та реабілітація тривали рік. Микола Руденко знову зміг навчитися ходити та продовжив службу політруком прифронтового госпіталю. Під час війни був нагороджений орденами і медалями.  Втім, після демобілізації у 1946 р. через стан здоров’я не зміг відновити навчання в університеті.

У 1947 р. після виходу друком збірки віршів «З походу» Микола Руденко був прийнятий до Спілки письменників України. Упродовж кількох наступних років працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро», секретарем парткому СПУ. У 1949 році відмовився давати негативні характеристики на своїх колег, яких звинувачували в «космополітизмі», наслідком чого став тиск з боку влади, позбавлення його усіх займаних посад.

Микола Руденко є автором збірок поезій, романів, фантастичних повістей: «Вітер в обличчя» (1955), «Остання шабля» (1959), «Орлова балка» (1970-і), «Чарівний бумеранг» (1966), «Слідами космічної катастрофи» (1962), поеми «Хрест» (1976, про голод 1933 р.) та ін.

Після ХХ з’їзд КПРС Микола Данилович почав роботу над романом «Формула сонця», а свої критичні зауваження на рахунок марксизму виклав у  філософських працях: «Економічні монологи», «Енергія прогресу» тощо.  «Ревізія марксизму» Миколи Руденка не могла залишитися непоміченою. У 1974 р. його виключили із партії, а у 1975 – із СПУ. Поет змушений був продати частину майна і влаштуватися сторожем на звалище ядерних відходів.

На початку 1970-х років приєднався до правозахисного руху, контактував із московськими дисидентами, був членом радянського відділення «Міжнародної амністії». У квітні 1975 р. Руденка заарештували, але ще під час слідства у зв’язку з тридцятилітнім ювілеєм перемоги у Другій світовій війні дали амністію. 9 листопада 1976 р. у Москві поет провів пресконференцію для іноземних журналістів, на якій заявив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (дещо пізніше були оприлюднені її Декларація та Меморандум № 1, які містили інформацію про голод 1932-1933 р., репресії 1930-х рр., депортації, арешти шістдесятників тощо).

Уже у грудні 1976 р. у квартирі Руденка провели обшук, під час якого підкинули 39 доларів. У лютому 1977 р. поета заарештували. Влітку цього ж року відбувся суд, за рішенням якого Руденко отримав 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання за ст. 62 ч.1. КК УСРСР «антирадянська агітація і пропаганда». Його твори потрапили під заборону, а сам поет був відправлений до мордовських таборів. Згодом за проведення демонстрацій на захист чоловіка та членство в УГГ на заслання було відправлено його дружину Раїсу. Зустріч подружжя відбулася лише у 1984 р., коли поет відбував заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО.

Після звільнення у грудні 1987 р. сім’я Руденків покидає країну. Спочатку вони виїздять до Німеччини, згодом – до США. У 1988 р. Микола Руденко отримав нагороду від Філадельфійського освітньо-наукового центру в номінації «Українець року» – за стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Згодом поет став членом ПЕН-клубу. У 1990 р. він був обраний дійсним членом Української вільної академії наук, а також нагороджений премією Українського фонду культури імені В. Винниченка.

Восени 1990 р. Микола Руденко повернувся до Києва, його поновили в громадянстві та реабілітували. У 1993 р. був нагороджений Державною премією ім. Тараса Шевченка в галузі літератури за роман «Орлова балка», через 3 роки за великий вклад у розвиток української літератури та правозахисну діяльність отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня; 19 листопада 2000 р. удостоєний звання «Герой України». За часів незалежності вийшли друком головні праці поета:  «Найбільше диво – життя. Спогади» (1998), «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії» (1998) та «Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту)» (2001).

Микола Руденко помер 1 квітня 2004 р. у віці 83 років. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Документи, що стосуються творчості та діяльності літератора, зберігаються у фонді Спілки письменників України (ф. 590), фонді видавництва «Радянський письменник» (ф. 212) та фондах діячів української культури: Є. О. Сверстюка (ф. 1153), Л. С. Первомайського (ф. 211), П. Г. Тичини (ф. 464) та ін.

Запрошуємо дослідників і шанувальників української літератури та культури ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Інформацію підготував архівіст сектору просвітньої та виставкової роботи Сергій Онищук

При передруці матеріалів посилання на ЦДАМЛМ України обов’язкове