Павло Григорович Тичина (1891-1967)

П. Г. Тичина. 1950-ті рр.
ЦДАМЛМ України, ф. 513, оп. 1, од. зб. 2806, арк. 29.

Особовий фонд П. Г. Тичини є найбільшим фондом у ЦДАМЛМ України, справжнім «архівом в архіві», як його називають працівники і дослідники. Він налічує 17243 одиниці зберігання, внесені до 2 описів. Документи, які входять до його складу, були передані на постійне зберігання до ЦДАМЛМ України дружиною письменника Лідією Петрівною Тичиною у 1968, 1976-1977 рр. та А. К. Павлюком, І. Д. Блюдо, С. І. Котом, Л. В. Череватенком у 1980-1990-х рр. Вони охоплюють період від 1906 р. до 1967 р.

Основний масив документів складають творчі матеріали (поезії, поеми, прозові твори, переклади, статті, рецензії, відгуки, тексти промов, нотатки), епістолярна спадщина П. Г. Тичини (листування з дружиною, родичами та іншими особами, з установами та організаціями, записки, привітання тощо) та матеріали до біографії (особисті документи, матеріали літературної, громадської, службової діяльності, матеріали про відзначення ювілеїв і нагород).

Серед документів є також індивідуальні і групові фотографії фондоутворювача, підготовчі матеріали до його робіт та матеріали про нього (статті, спогади, рецензії, вірші).

Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 р. у с. Піски на Чернігівщині. Навчався у земській початковій школі. У 1900 р. став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Продовжив здобувати освіту в Чернігівському духовному училищі (1900-1907), Чернігівській духовній семінарії (1907-1913), на економічному факультеті Київського комерційного інституту (1913-1917).

Працював у редакції газети «Рада» і технічним секретарем в редакції журналу «Світло» (1913-1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916-1917), підробляв інструктором і рахівником-статистом у Чернігівському губернському земському статистичному бюро (1914-1916). Потім обіймав посади завідувача відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник» (1918-1919), голови української секції Всеукраїнського видавництва (1919).

У 1920-1923 рр. після утвердження в Україні радянської влади працював завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920), у редакції журналу «Мистецтво», в держвидавництві «Всевидат» і завідував літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка.

У 1923 р. Павло Тичина переїхав до Харкова. Був членом літературних організацій «Гарт» (1923-1925) та ВАПЛІТЕ (1927-1928), працював у журналі «Червоний шлях», активно вивчав іноземні мови. У 1929 р. став академіком АН УРСР.

У 1934 р. повернувся до Києва та оселився в будинку письменників «Роліт». Був директором Інституту літератури АН УРСР (у 1936-1939 рр. та в евакуації в Уфі у 1941-1943 рр.). Активно займався політичною діяльністю: був депутатом Верховної Ради УРСР I-VII скликань, Верховної Ради СРСР II-V скликань, Народним Комісаром освіти УРСР (1943-1948), Головою Верховної Ради УРСР (1953-1959). У 1962 р. став лауреатом Шевченківської премії за «Вибрані твори» у 3-х томах.

Павло Тичина почав писати вірші у жанрі символізму в 1906 р. Значний вплив на формування його поетичного таланту мав М. М. Коцюбинський, чиї літературні вечори він відвідував від 1911 р. Уперше вірш Павла Тичини – «Ви знаєте, як липа шелестить» – було надруковано в «Літературно-науковому віснику» у 1912 р. Наступного року в газеті «Рада» і журналі «Світло» опубліковано 3 його оповідання («Спокуса», «Богословіє», «На ріках вавілонських»). Перша поетична збірка П. Г. Тичини «Сонячні кларнети» вийшла друком у 1919 р. Поезії, які увійшли до її складу, написані у створеному автором стилі «кларнетизм» (поєднання символізму та експресіонізму).

У 1920-1923 рр. П. Г. Тичина утвердився як один з провідних поетів завдяки збіркам «Замість сонетів і октав» (1920), «Плуг» (1920), «В космічному оркестрі» (1921) та поемам «Сковорода» (1923) і «Прометей (1923). Збірки його поезій, надруковані у 1930-1950-х рр., були ідеологічно вивіреними та належали до жанру соцреалізму. Найвідоміші з них: «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Ми йдемо на бій» (1941), «І рости, і діяти» (1949), «Ми свідомість людства» (1957), «Вірші» (1968). Усього ж світ побачило 30 поетичних збірок та 15 поем Павла Тичини.

А втім, П. Г. Тичина відомий не лише як поет: досконале володіння 20 іноземними мовами дозволило йому стати автором сотень перекладів українською мовою поезій О. Пушкіна, О. Блока, Я. Купала, Я. Коласа, О. Ованесяна, І. Чавчавадзе, К. Донелайтіса, Х. Ботева, інших зарубіжних письменників.

Життя Павла Тичини обірвалося 16 вересня 1967 р. у Києві.

Для оптимізації пошуку інформації про склад і зміст документів Архів-музей долучає до інформаційного повідомлення проєкту «АРХІВажлива СПРАВА» відскановані описи (оп. 1 т. 1, оп. 1 т. 2, оп. 1 т. 3, оп. 1 т. 4, оп. 1 т. 5, оп. 1 т. 6, оп. 1 т. 7, оп. 1 т. 8, оп. 1 т. 9, оп. 2) особового фонду П. Г. Тичини.

Запрошуємо дослідників і шанувальників української літератури ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік.

Копіювання та відтворення на інших ресурсах допускається за умови посилання на ЦДАМЛМ України