В’ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931)

В. К. Липинський в еміграції у Австрії. 1921 р.
Фото з журналу «Український самостійник» (Мюнхен, 1957).
З бібліотечної колекції ЦДАМЛМ України.

17 квітня виповнилось 140 років від дня народження українського політичного діяча, історика, соціолога, публіциста, теоретика українського консерватизму В’ячеслава Казимировича Липинського (1882-1931). До ювілею видатного державника пропонуємо ознайомитися з кількома цікавими фактами про його діяльність:

1. В’ячеслав Липинський народився 17 квітня 1882 р. у с. Затурці Волинської губернії у польській шляхетській родині. Його батьки добре володіли українською мовою і шанобливо ставились до української культури і звичаїв. Це ставлення до всього українського передалося й їхньому сину.

2. Освіту юнак здобував у 1-й Київській гімназії. Навчання в Києві справило вирішальний вплив на формування його поглядів, оскільки тут він потрапив в українське середовище, став членом гуртка в будинку Требінських та долучився до «хлопоманів». У 1901 р. під час крайового з’їзду делегатів учнівських корпорацій Правобережжя в Києві зрікся членства в корпорації римо-католиків і вступив до православної учнівської Громади. Вищу освіту здобував у Ягеллонському університеті в Кракові (1903-1908) та в Женевському університеті, де з 1906 р. упродовж року вивчав соціологію. В цьому ж році одружився з Казимирою Шумінською.

3. Після закінчення гімназії у 1902 р. служив у Ризькому драгунському полку на Волині, однак захворів на туберкульоз і був визнаний непридатним до військової служби. Він страждав від цієї хвороби все життя, тим не менш, після початку Першої світової війни був мобілізований до російської армії і брав участь у східнопрусській кампанії.

4. З 1909 р. займався господарством у своєму маєтку на Черкащині, де мав час розмірковувати над майбутнім українського народу. Його роздуми були викладені у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), в якій автор обґрунтовував ідею, що ополячена українська еліта має українізуватися і стати на чолі українського народу, бо без власної еліти у нього не буде майбутнього. Якщо українці хочуть мати власну державу, то повинні збудувати її самі, оскільки ніхто за них це робити не буде. Він також став співзасновником українського політичного центру за межами Росії, який у 1914 р. трансформувався у Союз визволення України.

5. Лютневу революцію 1917 р. зустрів у Полтаві, де звинуватив українських соціал-демократів у браку державницької волі і розпочав українізацію військових частин Полтавщини та проводив політичну організацію консервативно налаштованих хліборобів. Став одним із засновників Української демократично-хліборобської партії (УДХП) та написав її Статут у жовтні 1917 р.

6. В. Липинський розробляв і сповідував ідеологію консервативного  державотворчого українського націоналізму – патріотизму, яку протиставляв агресивному державоруйнівному націоналізму – шовінізму. Провідну роль в формуванні української держави і нації мала відігравати українська еліта як носій національної ідеї. Політичним устроєм, що відповідатиме пануванню класократичної еліти має бути спадкова трудова монархія на чолі з гетьманом. Консервативність ідеології В. Липинського полягає в тому, що новозбудована Українська держава мала бути становим суспільством зразка держави Богдана Хмельницького, але відродженим і модернізованим.

7. Навесні 1918 р. після визволення України від більшовицьких військ його УДХП зблизилась з правими силами на чолі з П. Скоропадським. Разом вони організували опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за нейтралітету Німеччини розпочали підготовку до державного перевороту. Після утворення Української Держави 29 квітня 1918 р. Гетьман П. Скоропадський делегував В. Липинського в якості посла до Австрії, де він посприяв ратифікації Берестейського мирного договору Німеччиною. Після повалення Гетьманату залишився послом УНР у Відні, але в серпні 1919 р. через політичні розбіжності змушений був піти у відставку.

8. Від того часу жив у еміграції. До 1926 р. жив у Австрії, де активно займався науковою і громадською діяльністю: підготував монографію «Україна на переломі: 1656–1659», керував створеним у 1920 р. «Українським союзом хліборобів державників». У 1926-1927 рр. працював в Українському Науковому інституті та підтримував зв’язки з гетьманцями, але через суворий німецький клімат у 1928 р. повернувся до Австрії. Незабаром розірвав стосунки з П. Скоропадським та зблизився з Василем Вишиваним, внаслідок чого «Український союз хліборобів-державників» розколовся на Союз гетьманців-державників (прихильників Гетьмана) та Братство українських класократів-монархістів, гетьманців (1930) під проводом В. Липинського.

9. У творчому доробку В. Липинського праці на різні державницькі теми: «Данило Братковський» (1909), «Генерал артилерії Великого Князівства Литовського» (1909), «Шляхта на Україні» (1909), «Аріянський соймик в Киселені в маю 1638» (1910), «Z dziejów Ukrainy» (1912), «Україна на переломі 1657-1669» (1920), «Релігія і церква в історії України» (1925), «Листи до братів-хліборобів» (1926).

10. Навесні 1931 р. В. Липинський пережив серцевий напад після легеневої недуги, яка вразила серце. 14 червня 1931 р. помер у австрійському санаторії «Віннервальд», похований на польському кладовищі в рідному селі Затурці. Кладовище згодом було знищене радянською владою, а в 1991 р. його місці був встановлений символічний пам’ятник В. Липинському.

Інформацію підготував завідувач сектору просвітньої та виставкової роботи відділу використання інформації документів та комунікацій, кандидат іст. наук Ігор Резнік.

Копіювання та відтворення на інших ресурсах допускається за умови посилання на ЦДАМЛМ України.