Бернард Михайлович Кратко (1884–1960)

У рамках віртуального проєкту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо 54-е інформаційне повідомлення, присвячене українському скульптору і педагогу, репресованому у 1937 р., Бернарду Михайловичу Кратку (1884–1960).

Бернард Кратко (справжнє ім’я Арон-бер Шимон) народився 29 січня 1884 р. у Варшаві у незаможній багатодітній родині торгівця. Усі 10 дітей не ходили до світської школи, але навчились грамоті вдома, вивчали Талмуд у релігійних школах-хедерах та рано почали працювати.

З дитинства хлопець виявляв хист до малювання. Працюючи помічником у типографії, навчався у вечірній школі мистецтв у Ксаверія Дуніковського. У 1901–1906 рр. навчався на живописному факультеті і скульптурному відділенні Варшавського художнього інституту, після закінчення якого був нагороджений поїздкою до Єгипту і Палестини. Потім півроку вивчав монументальну скульптуру у Берліні у професора Ташнера. Після повернення працював графіком на Варшавському скульптурному заводі. У 1910–1911 рр. мандрував Польщею у пошуках зразків єврейського народного мистецтва і старовинного одягу. Найвідоміша скульптурна робота митця цього періоду – скульптура-фонтан «Чотири пори року» у Варшаві.

У 1916 р. Бернард Кратко разом зі скульптурним заводом був евакуйований до Петрограда, де працював на фабриці художнього лиття. Тут він зблизився з членами творчого об’єднання «Світ мистецтва» (1898–1924) та брав участь у виставках «Товариства заохочення художників».

У 1918 р. направлений до Києва для роботи інструктором при Наркоматі освіти, а з 1920 по 1925 рр. жив у Харкові, де працював у галузі освіти – організував виробничо-навчальну школу, був директором середньої художньої школи, професором скульптури Харківського художнього технікуму.

У 1925–1934 рр. викладав скульптуру у Київському художньому інституті. Після реорганізації КХІ у Всеукраїнський художній інститут Бернард Кратко став його директором (1934–1936). У Києві вступив до Асоціації революційного мистецтва України та зблизився з Михайлом Бойчуком. У 1926 р. одружився зі своєю екс-ученицею Жозефіною Діндо, яка також стала відомим скульптором.

Упродовж 1920-1930-х рр. митець брав активну участь в реалізації державної програми «Монументальної пропаганди». Найвідоміші його твори – погруддя Тараса Шевченка (1920), Григорія Сковороди (1923), «Червоноармієць» (1924); портрети Марії Заньковецької (1928), живописця Павла Володикіна (1934), Михайла Бойчука (1934); низка пам’ятників і скульптурних композицій, присвячена роботі шахтарів; серія горельєфів та барельєфів для Палацу Культури у с. Щербинівка на Донеччині (1932–1935).

12 червня 1937 р. була заарештована і заслана на 10 років до виправно-трудового табору його дружина Жозефіна – за звинуваченнями у шпіонажі в інтересах Польщі і членстві в антирадянській організації М. Бойчука. 7 грудня 1937 р. працівники НКВС заарештували і Бернарда Кратка. За обвинуваченням у зв’язках із ворогом народу М. Бойчуком він був засланий до м. Чарджоу у Туркменістані. Місцева влада суворо заборонила йому займатися мистецтвом. Натомість він працював штукатуром і організував студію для навчання молоді живопису. Активно боровся за звільнення і реабілітацію дружини.

У 1945 р. Бернард Кратко отримав дозвіл на повернення до Києва, а в 1948 р. переїхав до м. Сталіно (нині – Донецьк). Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. повернувся до Києва. Довго не міг пережити трагічну загибель дружини, що відбулася у їхньому помешканні 18 травня 1953 р., та майже повністю припинив творчу роботу. Бернард Кратко помер 1 серпня 1960 р. у Києві, похований на Лук’янівському кладовищі поряд із дружиною. Незадовго до смерті, митець таки домігся від влади своєї повної реабілітації, яка була оголошена постановою УВС Київського Облвиконкому від 2 квітня 1960 р.

Копіювання та відтворення на інших ресурсах допускається за умови посилання на ЦДАМЛМ України.

Інформацію підготував завідувач сектору просвітньої та виставкової роботи відділу використання інформації документів та комунікацій, канд. іст. наук Ігор Резнік.